Dancing

Контакты
E-Mail

Пісня

Modern



 
Як напрям виник у ХХ столітті і в дослівному перекладі модерн танець – сучасний танець. Ця система танцю пов’язана з іменами великих виконавців і хореографів. На відміну від джазового і класичного танцю цей напрям створився на основі творчості того чи іншого конкретного діяча. Першими виконавцями танцю модерн були – А.Дункан, М. Грєхєм, які були творцями свого власного бачення світу і вираження його через танець. Танець модерн, перш за все танець ідеї і певної філософії. А рухи створюються в залежності від того, що хоче висловити виконавець. 

У танці модерн виділяється явна спроба виконавця збудувати зв’язок між формою танцю і своїм внутрішнім станом. Більшість стилів танцю модерн сформувались під впливом якоїсь чіткої філософської думки і певного світосприйняття. Матір’ю модерного мистецького танцю вважають Айседору Дункан (Isadora Dunkan), проте вже в другій половині ХІХ і на початку ХХ ст. починається нова доба у мистецькому світі Європи, з’являються мистецькі індивідуальності, вони оголошують війну „академізмові», що став синонімом догматизму і закостенілості, і всі вони шукають нових шляхів, і засобів мистець¬кого прояву. Тоді з’явилась на сценах Європи і Америки американка Люї Фуллер (Loie Fuller), яку слід називати творцем нового сценіч¬ного танцю. Танець був повним вільної уяви, Люї Фуллер, загорнута повністю у звої шовкової мате¬рії, малювала в просторі танцювальні лінії, ілюміно¬вані світлом і кольором, що було до деякої мі¬ри аналогічне тогочасному імпресіоністичному малярству. Її танці не мали визначеної теми, во¬на танцювала те, що в дану хвилину підказува¬ла їй уява і настрій, і тим вона набли¬жалася до сьогодні відомого безпредметного мистецького танцю – імпровізація (контактна імпровізація).

Незабаром після появи цієї новинки, на інший шлях впроваджує сценічний танець Айседора Дункан і записується в історії хореографічного мистецтва як творець нового танцювального стилю та стає однією з найвідоміших танцюристок світу. „Класичний балет – мертвий» – сказала вона, її бажанням було дати нове обличчя мистецькому танцю, в якому вібрувало б життя, енергія і краса, дати мистецтво, в якому відбивався б широкий діапазон чуттєвого стану людини. Мотиви до своїх танців вона шукала в природі, джерелі правди і краси, і в гармонії з рухами тіла творила вільні, погідні і похмурі в настрою танці. Для поширення хореографічної ідеї вона засновувала школи і сама ними керувала. Ізадора Дункан була ізольований феномен, геніальна у своїх революційних починах. Школи дунканівського типу здобували собі признання більше в Європі ніж в Америці в них вчилися представники різних країн світу в тому числі і емігранти з Радянської України (Євгенія Старшинська, яка народилась у Львові, навчалась у балетній школі, разом із батьками виїхала до Відня, а після смерті батька до Америки. Продовжувала навчатися танцю в Coral Gables, Флорида. Згодом була вибрана президентом » Клубу Модерн Танцю».)

З 1920 роком пов’язується поява мис¬тецтва модерн танцю в Німеччині і рух цей очолю¬вали видатні хореографи і композитори — Мері Віґман, Рудольф Лабан, Жак Далькроз, Гаральд Кройцберґ та ін. Хоча в них всіх були спільні ідеали і одна просвічувала їм мета, вони до неї прямували власними індивідуально-творчими засобами і шляхами. Між ними перше місце посіла Мері Віґман (Mary Wigman). Вона поставила в центрі своєї танцювальної ідеології людину і всесвіт, поєднання особистого з універсальним. Відкрити таємницю того вічного таємного зв’язку розумовими або уявними, одначе, завжди логічними критеріями мислення, є основою танцювальної творчості Мері Віґман. Та філософська тенденція пробуджує емоційні, просторові і функціональні аспекти її хореографічних і педагогічних принципів. Віґманівський танець – це танець урочистого настрою, містики і символів, він є витвором німецького розуму того часу, в ньому нема нічого випадково¬го, розрахованого на сценічний ефект. Першу свою школу заснувала М. Віґман у 1920 р. в Дрездені в Німеччині і з того часу її учні відкривають школи віґманівського танцю в за¬хідній Європі, Америці й Японії. Школи модерн танцю були і у Львові, Кракові, Варшаві, Відні, їхні вихованці і сьогодні працюють у хореографічному мистецтві.
Своїм вчителем М. Віґман вважає Рудольфа Лабана (Rudolf Laban), відомого ні¬мецького хореографа і педагога. Він у 1910р. заснував у Мюнхені хореографічну школу і в основу нової техніки поклав танцювальну гімнастику, яку виводить з природних рухів тіла, спираючи її на принципах звільнення і напруги м’язів і це, власно, дало початок новому типові танцюристів. Школи, які він відкривав також у Швейцарії і зас¬нував перший „Камерний Танцювальний Театр» в Штутгарті, в 1928 р., „Хореографічний Інститут» в Берліні і Гамбурзі. Він пропагував вільний, індивідуальний вислів в танці, вважа¬ючи, що рухом можна розповідати найбільш фантастичну історію, ним мож¬на виявити найглибші людські відчуття. Про¬те він розумів і сам спостерігав, що такі вільні імпровізації можуть вносити в танець занадто велику свободу в експресії, навіть хаос, в якому визволений танець може призабути орна¬ментальний малюнок в просторі, що власне є фундаментальною функцією його композиції. Отже, виявилося необхідним охопити рухові-танцювальні елементи у певні закони: це рух-сила, ритм-час, і напрям-простір. Щоб нові хореографічні твори мали тривку базу, Р.Лабан про¬думав танцювальне письмо, так звану «лабаннотацію» (Lаbanotation) – це запис танцювальних па при до¬помозі відповідних знаків, які зображають рухи, пози, жести, ходи танцю доповнених позначеннями щось на зразок єги¬петських ієрогліфів, які зображували танцювальні фігури. Його вчення взято за основу модифікованої системи запису танцю, сьогодні на Україні ця наука запису танцю лише починає розвиватись, наприклад: у Львівському державному училищі культури і мистецтв введено у навчальний цикл хореографічних дисциплін перемет «Опис і нотація танцю» (Кінетографія).
Р. Лабан розпочав систему нота¬ції танцювального руху, а другий видатний композитор і педагог того часу, Жак Далькроз (Jacque Dalcroze) трансформував музичні ноти в рух. Він став твор¬цем ритмічної гімнастики, яка спершу мала значення тільки в музичному вихованні, одна¬че з часом стала підставою для ритмопластичних танців. Методика Жака Далькроза, яка знайшла широ¬ке застосування в музичних і танцювальних школах західної Європи, не була прийнята ні в Україні, ні в Росії. Тільки в театрі „Березіль» під керуванням Л. Курбаса, який особливої уваг надавав хореографії як одному із засобів сценіч¬ного вияву, працювали балетмейстери Надія Шуварська і Анна Купфер, які включали у свої лекції заняття з ритміки. В Київському Театральному Інституті викладала ритмопластику хореограф і педагог Наталія Манчинська, з метою ввести елементи танцювального і ритмічного руху в театральні вистави.

В авангарді митців нового танцювального сти¬лю в Америці перше місце займає Марта Ґрегем (Martha Graham), на сьогоднішній час найбільший з авторитетів в цілому мистецькому світі. Незалежно від М.Віґман вона також змінила обличчя танцю, шукаючи змісту і глибини у танцювальній мові, вона відкинула все, що було досі в тій ділянці в Америці і розпочала свою творчу працю від початку. Всі її танці базуються на напрузі і природному звільненні м’язів, однак, виразність, і сила танців М. Ґрегем є тільки технічним засобом, бо тіло має інше завдання, воно є інструментом для виявлення духовного життя. Вона захопилась ритуальними і обрядовими індіанськими танцями, вважаючи їх корінням танцювальної американської культури. Від туманної символами тематики, крізь архаїчні роздуми, розділи соціальних тем, монограми з симфонічного оркестром, М. Ґрегем перейшла у період розв’язки в танці філософських та інтелектуальних проблем, пов’язаних з внутрішнім, автентичним світом людини. Вона перша покликала до співпраці скульпторів, які в сценічних декораціях давали невикінчені скульптурні композиції як форми висвітлення танцювальної дії. М. Ґрегем у своєму творчому неспокою і невпинному шуканні прагне розв’язувати в танці щораз ці¬кавіші і складніші теми, прагне добитися до глибини людини аж у підсвідомість, і вивес¬ти її на поверхню у первісній формі позбавлений фальші.
Охарактеризувати напрям вуличних танців (стріт денс) можна через два основних напрямки диско і хіп-хоп, хоча вони й не єдині та найбільш яскраві і вже мають певний історичний розвиток.